Від кон’юнктури до культури. Як ми відповімо на нищення нових культурних інституцій

Від кон’юнктури до культури. Як ми відповімо на нищення нових культурних інституцій

09:22,
27 Жовтня 2021
2674

Від кон’юнктури до культури. Як ми відповімо на нищення нових культурних інституцій

09:22,
27 Жовтня 2021
2674
Від кон’юнктури до культури. Як ми відповімо на нищення нових культурних інституцій
Від кон’юнктури до культури. Як ми відповімо на нищення нових культурних інституцій
Ситуації з Українським культурним фондом, Центром Довженка й Суспільним — свідчення того, що влада боїться незалежних від неї культурних осередків.

Відома українська акторка Римма Зюбіна нещодавно їхала на гастролі в Херсон і дуже дивувалася в дописі у фейсбуку, чому цей потяг називається «Інтерсіті+», хоча це звичайний сидячий вагон. Їй намагалися пояснити, що з присутністю «Інтерсіті» в інфраструктурі залізниці майже нічого не змінилося — значна частина залізничних шляхів України не електрифікована, тому Хюндай там проїхати просто не може: його має тягнути тепловоз. Аналогічна ситуація зі сферою гуманітарної політики й культури в Україні: намагання поставити щось нове на рейки старої системи.

 

З чим ми маємо справу

Україна, здобувши незалежність, протягом десятиліть ставилася до гуманітарної сфери як до чогось непотрібного, як до валізи без ручки: сяк-так підтримуючи державні й комунальні заклади культури (театри, бібліотеки, клуби), водночас практично нехтуючи стратегічною розбудовою гуманітарної й культурної сфери. «Справжньою» культурою в розумінні українських нуворишів і можновладців були шоу пост-КВН або ж для галочки «мотнутися в Бальшой» на оперу.

Українська ж правдива культура була в андеграунді: в гаражах, переобладнаних на репетиційні студії; в богемних кав’ярнях, де проходили поетичні читання; в офісах рекламних агентств, де художники змушені дизайнити рекламу замість писати живопис у власній студії. Журналісти мріяли про незалежні медіа, друкуючи на принтері самвидав, а пізніше створюючи перші ЗМІ та медіаорганізації, цінності яких були ближчими до BBC та Deutsche Welle, ніж до газети «Комсомольское знамя».

Коли ці хлопці й дівчата, без копійки держфінансування, все таки потроху виходили зі своїх закутків, на них вже чекали Табачники, Нацкомморалі, фіскальні органи. Тут ідеться навіть не про відсутність державних зусиль для умов формування власної позиції, а про те, щоби знищувати її, якщо вона є (тим паче якщо є публічною): когось купували й переманювали, когось просто ігнорували й не пускали в публічний простір, а когось, як Георгія Гонгадзе, вбивали в лісі.

З перемогою «помаранчевих» спостерігались епізодичні потуги до змін: заснування Українського інституту національної пам’яті, визнання Голодомору геноцидом та побудови відповідного меморіалу, створення «Мистецького арсеналу». Всі ці ініціативи послідовно почали нищитися з приходом Януковича — Табачника назад в уряд, практична ліквідація УІНП, ущільненого до «науково-дослідної установи», заморозка побудови меморіалу.

Після Революції гідності в Україні в гуманітарній сфері вперше відбувається більш-менш системний поступ:

  • зміна статусу Українського інституту національної пам’яті, який із 2014-го став центральним органом виконавчої влади, де-юре на статус «міністерства»;
  • створено Український інститут книги (2016 рік), що пропагує книгочитання в Україні, підтримує видавництва, популяризує нашу літературу за кордоном через переклади;
  • створено (через епопею) Суспільне мовлення — державні ТРК мали би працювати в інтересах суспільства, а не влади;
  • запускається Український культурний фонд (2017 рік) — перша державна грантова організація, яка за відкритими конкурсами і прозорими процедурами надає підтримку проєктам у сфері культури;
  • засновано Український інститут (2017 рік) — державна установа, яка презентує українську культуру у світі та формує позитивний імідж України за кордоном;
  • Державне агентство України з питань кіно розпочало виконувати програми виробництва фільмів за держзамовленням.

А ще закони: про декомунізацію, про мовні квоти для радіо і телебачення, про мову. Але філософ і колишній директор фонду «Відродження» Євген Бистрицький у коментарі для «Українського журналу» в Празі зауважує: «Якщо говорити про сферу культури та культурних практик в цілому, то, думаю, державна стратегія у цій сфері протягом десятиліть залишається непослідовною. Отримання Томосу, необхідного для історичного закріплення духовної незалежності нації, та прийняття закону про мову, важливого для регламентації функціонування державної мови, — далеко недостатньо. Головне питання — це впровадження європейських практик гуманітарного розвитку і життя суспільства».

 

Що пішло не так

На початку 2021 року «під роздачу» потрапили одразу кілька культурних інституцій. Першим дзвоником став тиск на Національний центр Олександра Довженка. Із ретроградного архіву, куди може потрапити тільки науковець, і то не факт, Іван Козленко як директор перетворив Центр Довженка на сучасний хаб, де популяризують кінематографію і створюють нові сенси, де міждисциплінарність мистецтв і відкритість до глядача є основою.

У середині березня 2021 року колектив Центру Довженка надіслав листа прем’єр-міністру України, міністру культури та в Офіс президента (Юрію Костюку) щодо можливого переведення Центру в сферу управління Держкіно і щодо порушення проведення конкурсної процедури на посаду гендиректора закладу. Зміна статусу загрозлива для Центру, оскільки, підпорядковуючись Держкіно, він би втратив гнучкість в ухваленні рішень для реалізації важливих проєктів, у тому числі за підтримки міжнародних донорів.

Проведення конкурсу на посаду керівника центру розпочалося з порушення законодавства, що могло позбавити заклад суб’єктності. Конкурсну процедуру з обрання керівника Центру Довженка Міністерство культури та інформаційної політики міністерство оголосило 2 березня 2021 року, за два тижні до закінчення контракту з Іваном Козленком. Тоді як пункт 4 статті 21 Закону «Про культуру» вимагає оголошення конкурсу не пізніше як за два місяці до завершення строку повноважень керівника державного чи комунального закладу культури.

Конкурс відбувся у квітні 2021 року на відкритих засадах; переможницею стала директорка Музею кіно Олена Гончарук, яку пропонував до посади трудовий колектив Центру Довженка. Міністр Ткаченко не підписав контракт, посилаючись на нікому не відому ухвалу суду, що нібито забороняє це зробити. У своєму ж свіжому інтерв’ю для «LB.ua» виконувачка обов’язків керівника закладу Олена Гончарук озвучила головне побоювання щодо Центру: «В їхніх головах сидить ідея розділити Центр на окремі структури. Що все це заради якоїсь мети, яку мені не озвучують. Ніхто так і не зміг мені пояснити, яке місце Довженко-центр займатиме в новій “екосистемі кіно”, яку анонсувало МКІП».

 

УКФ чи УКАФЕ

На початку 2021 року оголосили новий склад Наглядової ради УКФ. Почалася підготовка до конкурсу на посаду виконавчого директора, а з ним і тиск на тодішню очільницю фонду Юлію Федів. Директор клубу Stereoplaza Максим Шульженко й нардеп від партії «Голос» Ярослав Железняк звинуватили Юлію в нецільовому витрачанні грошей та написали заяву в Національне антикорупційне бюро України. До звинувачень долучилося МКІП, яке звинуватило фонд у брехні. Федів зняла свою кандидатуру з конкурсу.

Далі починається театр абсурду. Конкурсній комісії не вдалося «протягти» конкурс (будьмо відверті, там і перелік кандидатів був не дуже), тож було оголошено повторний, проведенню якого передувало призначення нової голови Наглядової ради УКФ, ексзаступниці голови Нацради з питань телебачення і радіомовлення Лариси Мудрак. 27 квітня конкурс відбувся, переміг Владислав Берковський, директор Центрального державного кінофотофоноархіву України імені Пшеничного. Проте підписувати контракт із Берковським міністр Ткаченко не поспішав аж до 14 червня, коли грантовий сезон був затриманий настільки, що ризикував не відбутися як такий.

Далі Наглядова рада у «ручному режимі» відмовляє цілій низці проєктів, які отримали високі бали від експертів, і оголошує незапланований конкурс до Дня незалежності. Вже 11 червня Український культурний фонд остаточно перетвориться на УКАФЕ — обмовка Лариси Мудрак в ефірі «UA: Культура», яка стала мемом і закріпилася за інституцією у нинішньому її вигляді.

Між рядків цієї хронології — несподіване об’єднання візаві культурної сфери: заявників УКФ і тих, хто їх оцінював (експертів). Вони спільно організували мітинг із закликом до міністра Ткаченка про розпуск наглядової ради УКФ; шароварщина на землі й гопак у небі за два з половиною мільйони бюджетних гривень «до Дня незалежності» і самовідвід «рятівниці» УКФ Лариси Мудрак.

Зараз маємо результати позапланової ревізії Держаудитслужби в УКФ, за якими відкрито кримінальне провадження на підставі нібито порушень при розподілі 69,6 мільйона гривень. Із них за майже 42 мільйони, на думку ДАСУ, несе відповідальність Юлія Федів.

18 жовтня в Українському кризовому медіацентрі відбувся брифінг діячів гуманітарної сфери, які стали на захист Юлії Федів. Мережею вже шириться хештег #YuliiaFedivCase. Під час брифінгу Юрій Макаров, головний редактор Суспільного телебачення та голова Шевченківського комітету, заявив: «Прошу сприймати цю пресконференцію як декларацію про наміри. Люди з креативних інституцій, журналісти та громадські діячі на цьому не зупиняться… Юлія — емблематична постать, але йдеться не лише про вас і не про ті гроші, які з вас вимагають. Ми можемо зібрати ці гроші “шапкою по колу”. Йдеться про те, що ми цього так не залишимо!»

Цього року відбулися також конкурси на головування і в інших важливих інституціях — «Мистецькому арсеналі» та Українському інституті. Виходячи з гіркого досвіду попередніх маніпуляцій, громадянському суспільству вдалося їх вберегти. Перемогли Олеся Островська-Люта в «Мистецькому арсеналі» та Володимир Шейко в Українському інституті — кожен(а) з яких має візію, стратегію, команду й відповідні компетенції, аби розвивати свої інституції й культуру в Україні загалом. Це дає надію.

 

Суспільне VS Державне

Створення Суспільного мовлення — ідея, що бере свій початок ще з 1997 році, коли ВР ухвалила закон «Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України», але щось пішло не так. Потім були ще десятиліття обговорень і спроб. Наступні роки Суспільне залишалося зобов’язанням України перед Радою Європи, було публічно підтримуване всіма ключовими політичними гравцями, а експертне середовище та представники громадських організацій одностайно визнавали це нагально необхідним. Де-юре Суспільне існує з 15 травня 2014 року, реально — чотири роки.

Суспільне — це ідея, яку виношував ще Олександр Кривенко. Ідея, яка єднала в Україні незалежну журналістику. Але той тиск і агресію, яку відчуває на собі керівництво й наглядова рада зараз, викликає сумніви в тому, що владі взагалі колись був потрібен суспільний мовник у ролі медіамайданчика для чесної, політично незаангажованої журналістики.

Після багаторічних закидів на адресу керівництва НСТУ в особі Зураба Аласанії та його менеджменту нині почався прямий тиск на незалежний орган управління — наглядову раду. Міністр Ткаченко звинуватив її голову Світлану Остапу в конфлікті інтересів, що вона безоплатно виконує свої функції, будучи співробітницею громадської організації «Детектор медіа». За словами засновниці й керівниці «Детектора медіа» Наталії Лигачової, нікому із президентів жодне суспільне мовлення не було потрібне, але ніхто не дозволяв собі таких маніпуляцій, як теперішня влада.

 

Кримінал за культуру

Нещодавно директорка ГО «Громадське телебачення» та екскерівниця УКФ Юлія Федів на ютуб-каналі видання «Lviv.media» висловила думку: «Якби ми протягом останніх тридцяти років не мали тих, хто формував політику з позиції слабкого, ми би не опинилися у ситуації війни з Росією. Тому що формування сильного проактивного українця — це завдання медіа і культурних діячів, а економіка, сфера охорони здоров’я, соціальна сфера, судова, — це вже надбудова. Культура — це базис, на якому формується все інше. Без культури ми не будемо мати майбутнього».

Коли Янукович став президентом і посилився тиск на журналістів, постав рух «Стоп цензурі!», до якого долучилися 570 людей і 135 громадських організацій. Він є прикладом самоорганізації середовища не просто заради спільних інтересів, а задля суспільства. Відчуття несправедливості й свавілля влади об’єднало медійників.

Зі сферою культури трохи складніше. Об’єднання митців здебільшого андеграундні й ситуативні. Але так було раніше. Нині ситуація з УКФ та й, по суті, з усіма «проблемними» інституціями спровокувала справжнє єднання. Не лише заявників УКФ та експертів, а й усіх дієвців культури. Не лише міжнародних донорів і культурних менеджерів, які пишуть і реалізують проєкти, але й свідомих митців, не готових миритися з такою державною політикою, де правила гри змінюють під час гри.

За три роки існування й розвитку УКФ всі, залучені до сфери, вже звикли до проєкту як методологічного підходу, який передбачає виявлення проблеми, формулювання мети її вирішення, окреслення конкретних цілей, визначення індикаторів ефективності й, нарешті, формулювання не менш конкретного результату всього цього процесу.

Люди, які сповідують цінності відкритості, поваги до іншого, простору самореалізації, люди, які бачили, як можна інакше, і знають, як може бути, вже ніколи не погодяться стати на рейки конвеєру на кшталт Роліту. Саме такі люди нині об’єднуються, аби зберегти інституції, як вони задумувалися, аби створювати креативні рішення не лише для виставки, фільму чи дослідження, а для того, щоби змінити саму суть державного підходу до гуманітарної сфери. Саме таку мету має Маніфест дієвців культури, проголошений на ІІ Конгресі культури у Львові, що дав старт створенню Коаліції, яка об’єднає всіх, хто поділяє ці цінності.

Культура — це не тільки мистецтво. Культура — це те, про що про думаємо й чим живемо, але це ще й про всіх тих, хто нас читає / сприймає, культура — це все, у чому ми живемо.

 

Тєлік проти критичного мислення

Згідно з позаминулорічним дослідженням «Детектора медіа», 74% населення України отримують інформацію передусім із телевізора. Втім частка таких людей скорочується, бо ще в лютому 2018-го насамперед телебаченням користувалися для отримання інформації 86% українців, а роком раніше ця цифра була вищою за 90%.

Дедалі більше людей отримують інформацію із соцмереж та онлайн-видань. Також нині ми бачимо, як розвивається український блогінг — частка людей, які отримують інформацію з цього сегменту, більшає. Блогінг уже давно не лише забавка й смішні відоси: люди навчаються, розвивають нові навички, знаходять однодумців саме у блогосфері.

Міжнародний фонд «Відродження» цього року провів перший фестиваль україномовного відеоблогінгу UaTube, який об’єднав найкращих зі сфери: «Телебачення Торонто», Geek Journal, «Клятий раціоналіст», «Твоя підпільна гуманітарка», Ukraїner тощо. Це свідчить, що запит на якісний та пізнавальний контент українською є — не всім потрібні лише свати, битви екстрасенсів і голі дупи під дешеву попсу.

Водночас не слід забувати, що тєлік усе ж поки що №1 — і це виклик. Бо тєлік, помножений на газету «Порадниця» і тікток-віщунок на картах таро, не залишають шансу на критичне мислення, необхідне в цих кризових умовах. Це виклик для нас — тих, хто пише, думає, читає, вірить у науку й доказову медицину. Ми можемо сміятися з постів про чипізацію, 5G, фольгові шапочки й рептилоїдів, але не забуваймо, що всі ми нині в одному човні небезпеки, й тільки допомагаючи іншому (інтелектуально в тому числі), ми можемо врятуватися.

Фото: kyivmaps.com

* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Теги:
Коментарі
Код:
Ім'я:
Текст:
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду