Органи не купуються і не продаються. Що потрібно знати про трансплантологію в Україні

Органи не купуються і не продаються. Що потрібно знати про трансплантологію в Україні

12:02,
13 Квітня 2021
1349

Органи не купуються і не продаються. Що потрібно знати про трансплантологію в Україні

12:02,
13 Квітня 2021
1349
Органи не купуються і не продаються. Що потрібно знати про трансплантологію в Україні
Органи не купуються і не продаються. Що потрібно знати про трансплантологію в Україні
Голова ГО «Національний рух За трансплантацію» Юрій Андрєєв розповідає про зрушення у сфері пересадки органів, міфи про трансплантологію та найвищий вияв людяності.

Торік в Україні пересадили дев’ять сердець, дев’ятнадцять печінок, дев’яносто одну нирку, проведено 138 трансплантацій кісткового мозку. Вперше дітям пересаджували кістковий мозок не від родинного донора. Журналістка й засновниця громадської організації «Всеукраїнська платформа донорства iDonor» Ірина Заславець назвала це справжнім проривом для української трансплантології. «На всіх рівнях, які відповідали за розв'язання цього питання, з'явилися люди, які захотіли зрушити систему і працювати спільно заради результату, а не просто перетягувати ковдру на себе», — пояснює вона, чому це стало можливим. Держава почала виділяти гроші на трансплантацію, з’явилася додаткова мотивація в лікарів.

Важливим стимулом також стали зміни в законодавстві. Керівник центру трансплантології Львівської лікарні швидкої допомоги Максим Овечко каже, що поменшало перешкод, із якими лікарі раніше стикалися під час пересадки органів. За його словами, зараз Міністерство охорони здоров’я повністю оплачує консультації та проведення операцій. «Якщо це нирка від родинного донора, то міністерство напряму нам оплачує 350 тисяч гривень, якщо це нирка від посмертного донора — це близько 400 тисяч гривень, якщо це серце — трошки більше ніж 600 тисяч гривень. Ці тарифи покривають операцію, тобто пацієнт нічого не купує додатково, а також витрати на заробітну плату лікарів», — коментує він.

2021 року позитивна тенденція збереглася: пересадили вже сімнадцять нирок, чотири печінки і три серця. Більшість пересаджених органів — не від родинних донорів, а посмертно.

Втім потрібно ще набагато більше. В Україні щороку потребують трансплантації близько п’яти тисяч пацієнтів. Щодня дев’ятеро помирають, не дочекавшись донорського органу. Найбільше українці потребують нирок і кісткового мозку, трохи менше — сердець, легень і печінок.

Чи має українська медицина змогу задовільнити цю потребу? Що вже змінилося і що має змінитися, аби це сталося? Звідки взялися міфи про «чорних трансплантологів»? Про це та про інші найважливіші події у сфері пересадки органів «Детектору медіа» розповів голова громадської організації «Національний рух “За трансплантацію”» Юрій Андрєєв.

Юрій Андрєєв, голова ГО «Національний рух “За трансплантацію”»

— Юрію, як ви оцінюєте трансплантаційні успіхи 2020 року?

— Кількість операцій із пересадки постійно зростає. Минулого року були пересаджені серця, нирки та інші органи. Донорський матеріал був узятий від померлої людини. Це свідчить, що Україна стоїть на правильному шляху. У нас почала вибудовуватися система трансплантації, яка існує в усіх цивілізованих країнах. В Україні вона лише починає крок за кроком рухатися вперед. Процес реформування почався у 2018 році — до чинного на той час закону 1999 року «Про трансплантацію» були внесені зміни. Потім була недосконала робота виконавчої влади, яка не дала змоги швидко просуватися вперед. І от лише зараз ми на шляху реальних змін. Не так через зміни в законі, хоча вони й були необхідними, як завдяки ентузіазму лікарів. Усе почалося з лікаря-ентузіаста Олега Савчука, який прийшов у Ковельську лікарню й почав реформу ізсередини. Лікарі почали робити необхідну процедуру, яка прописана в усіх підзаконних актах та розпорядженнях: констатувати смерть мозку померлої людини. Крім Ковеля, Львова, Києва та Запоріжжя це ніде не робиться.

Чому? Це питання до головних лікарів майже всіх лікарень в Україні, які пацієнтам, які помирають, не констатують смерть мозку. Десь для цього немає обладнання, тому вони відповідають, що не можуть робити цю процедуру. Два роки тому ми проводили опитування серед лікарень. 70 % відповіли, що не мають потрібного обладнання. Також дехто говорив, що вони цього не роблять, бо не хочуть бути поодинокими в цьому рішенні. Головні лікарі просто бояться зв'язуватися з констатацією смерті мозку і загалом із пересадками. Вони або залякані колегами, або вірять міфам.

Лікар Олег Савчук вирішив не боятися: Ковельська лікарня стала прикладом для інших. Також у київських лікарнях було вже декілька випадків діагностики смерті мозку. У Запоріжжі помер пацієнт і йому діагностували смерть мозку, а також запитали в родичів, чи вони дозволять пересадити органи людям, які їх потребують. Родичі дали згоду. Я переконаний, що якби таких відповідальних лікарів було більше, то й трансплантацій у нас було б не 20–30 на рік, а значно більше. Зросла би й кількість урятованих життів. Реальна потреба в донорських органах величезна. Люди очікують на заміну органу дуже довго. Іноді помирають, не дочекавшись.

— Звідки в суспільстві тривога і страх щодо теми трансплантації?

— Трансплантація — це в першу чергу просто медична допомога. Так само, як вирізати апендицит. Колись, мабуть, люди боялися й апендицит вирізати, бо непокоїлися, що їм можуть вирізати щось іще. Інтернетом поширюються міфи про чорних або сірих трансплантологів. А чому тоді немає чорних стоматологів або чорних гінекологів? Лікарі, які роблять пересадку органів, просто виконують свою роботу.

— Тобто чорних трансплантологів не існує?

— Їх не може бути в принципі. Для того, щоб це було можливим, потрібно десь у гаражі вирізати й пересадити органи. Вони там просто зіпсуються. Така операція робиться в лікарні, під пильним наглядом правоохоронних органів. Самі лікарі ніколи не підуть на такі ризики, бо в трансплантації зазвичай залучена дуже велика кількість лікарів — від 50 до 150. До того ж, люди, які допомагають, в тому числі правоохоронні органи, які супроводжують донорські органи, щоб їх доставити з однієї лікарні в іншу, контролюють ситуацію. У деяких випадках, коли орган варто дуже швидко пересадити, долучається Державна служба надзвичайних ситуацій — надає гелікоптер.

Закон про трансплантацію гарантує всі можливі запобіжники від зловживань та маніпуляцій. Я вважаю, що закон відшліфований так ідеально, що немає жодної можливості його порушити. Якщо буде порушення — буде кримінальна відповідальність. Свого часу лікарів так залякали кримінальною відповідальністю, що вони відмовлялися від пересадки органів. Просто не хотіли з цим зв’язуватися. Зараз лікарі розуміють, що за якісь дрібниці, наприклад, за неправильний підпис, кримінальної відповідальності не буде.

— Які міфи про трансплантологію найпоширеніші?

— Наприклад, що орган можна купити. Це неправда. Органи не купуються і не продаються ніде у світі, в тому числі й в Україні. Це заборонено законодавством. Якщо такі факти будуть встановлені й доведені, буде кримінальна відповідальність. Донорство — це найвищий прояв людяності, коли родичі померлого жертвують його органи для порятунку життя інших людей.

Також іноді ми зустрічаємося з людьми, які хочуть продати свою нирку. Ми відразу запитуємо, кому продати і хто її у вас купить. Лікарня — ні. Пацієнти? А де вони її пересадять? У гаражі чи на кухні вдома? Таких варіантів немає.

Ще один міф — що орган можна покласти до контрабандного блоку з цигарками та переправити його на продаж багатим європейцям. Орган поза межами людського тіла має зберігатися у спеціальному розчині під наглядом лікарів. І навіть у таких умовах він довго не живе. Серце потрібно пересадити дуже швидко — протягом чотирьох годин. Нирку можна трохи довше транспортувати й чекати пересадки — до доби.

Якщо людина поцікавиться детально, прочитає різні джерела про процедуру трансплантації, то не буде вірити в ці міфи. Трансплантація відбувається в декілька етапів: по-перше, діагностика смерті мозку, потім забір органу, й лише після — сама пересадка. У домашніх умовах це зробити неможливо. Орган має підходити за багатьма медичними параметрами, щоб не було відторгнення.

— Чи може Україна самостійно покрити потребу в донорах, коли щороку близько п'яти тисяч людей потребують трансплантації? Чи все ж поки що варто розглядати і варіант операції за кордоном, наприклад, у Білорусі чи Індії?

— За кордоном уже не так багато українців роблять трансплантацію. Якщо ми говоримо про Білорусь, де сотнями проводять операції із трансплантації органів, то минулого року українцям там пересадили 27 чи 29 нирок. А в Україні посмертно пересадили 19 нирок — не набагато менше. Зараз пацієнти, які потребують пересадки органів, мають великі шанси дочекатися операції в Україні.

Крім того, зараз Національна служба здоров'я і МОЗ запровадять стандарти якості, які зобов’яжуть лікарів проводити діагностику смерті мозку. Хто цього не робитиме, недоотримуватиме грошей. Якщо діагностика смерті мозку стане рутинною процедурою, пацієнти, чий мозок помер, але серце далі б’ється завдяки апаратам життєзабезпечення, за дозволом рідних зможуть стати донорами. Усе це вже робиться у Львівській лікарні швидкої допомоги, яка має найкращий показник трансплантації по Україні.

— Наприкінці минулого року у Львові доноркою чотирьох органів стала мама майбутнього священника-семінариста Любомира. Він погодився на донорство, бо сказав, що якщо це можливо, нехай інші живуть. Пізніше ректор Львівської духовної семінарії Ігор Бойко сказав, що наші органи після смерті більше не служать нам у небі, але вони можуть урятувати чиєсь життя на землі. Натомість хтось із критиків донорства говорить, що церква забороняє трансплантацію. Де правда?

Всеукраїнська рада церков підтримує донорство і трансплантацію. Зокрема представники церков підтримали законодавчі зміни, які зробили можливою ефективну трансплантацію в Україні. Деякі народні депутати радилися зі священиками, чи голосувати за цей закон.

В Іспанії у храмах висіли таблички з написом: «Богові потрібна ваша душа, а органи, будь ласка, залиште на землі. Нехай ці органи врятують тих, хто є безнадійно хворим, нехай продовжать їм життя». Найвищий прояв християнської любові й людяності — якщо ти, проживши своє життя, даруєш життя одній або кільком людям. А один донор може врятувати до десяти життів!

Раніше в Україні людей, які помирали в реанімації, ховали разом із їхніми органами, які могли би когось урятувати. Зараз законодавча база дозволяє лікарям не боятися, а свідомість людей змінюється. Багато громадських організацій, політиків і церква долучаються до популяризації донорства. Хотілося б, аби держава активніше включалась у цей процес.

— Як вона може йому сприяти?

— Ми з командою були в Молдові та Іспанії, бачили, як працюють їхні міністерства охорони здоров’я. Вони мають підрозділи, що займаються саме трансплантацією й популяризацією донорства. Є окремі державні службовці, які за це відповідають. У нас це здебільшого робилося з альтруїстичних міркувань. Громадські організації, журналісти, лікарі просували ідею донорства часом не за сприяння держави, а всупереч. Але тепер ситуація змінилась, і я думаю, що ми надолужимо втрачене й обженемо за темпами трансплантації наших сусідів — білорусів, які колись у нас училися, а потім приймали наших громадян на лікування.

— Чи вистачає людей, охочих стати донорами?

— Зголошуються значно більше, ніж раніше. Півтора року тому навіть ті поодинокі лікарі, які діагностували смерть мозку, отримували близько половини відмов від рідних пацієнтів. Рідні боялися, бо не розумілися на цьому. Зараз — приблизно 70 % згод. Люди починають розуміти, що трансплантологія — це порятунок життя, світова практика й найвищий вияв людяності.

Фото з обкладинки bloominuterus.com, фото ІА «Конкурент», Українське радіо

Читайте також
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду