Ольга Решетилова, «Медійна ініціатива за права людини»: «Я все ж не зовсім журналістка — не можу розповісти історію й піти далі»

Ольга Решетилова, «Медійна ініціатива за права людини»: «Я все ж не зовсім журналістка — не можу розповісти історію й піти далі»

12:44,
10 Серпня 2021
6486

Ольга Решетилова, «Медійна ініціатива за права людини»: «Я все ж не зовсім журналістка — не можу розповісти історію й піти далі»

12:44,
10 Серпня 2021
6486
Ольга Решетилова, «Медійна ініціатива за права людини»: «Я все ж не зовсім журналістка — не можу розповісти історію й піти далі»
Ольга Решетилова, «Медійна ініціатива за права людини»: «Я все ж не зовсім журналістка — не можу розповісти історію й піти далі»
Співзасновниця організації, яка займається порушеннями прав людини на війні, каже, що медіа роблять армію сильнішою, говорячи про її недоліки та проблеми.

Ольга Решетилова була редакторкою відділу кореспондентської мережі газети «День», а після початку російсько-української війни стала волонтеркою. У вересні 2016 року разом із колегою Марією Томак вона започаткувала «Медійну ініціативу за права людини» — неурядову організацію, яка займалася розслідуваннями порушень прав людини через російську агресію . У розмові з «Детектором медіа» Ольга розповіла, як декрет і Євромайдан вплинули на її перехід у громадський сектор, про «ведмежі послуги» у військовій журналістиці, а також про створення одного з найбільших фондів допомоги українським військовим «Повернись живим», а згодом і «Медійної ініціативи за права людини».

— Ольго, що підштовхнуло вас залишити журналістику та перейти в громадський сектор?

— Насправді причина банальна — мій перший декрет. До цього я координувала роботу близько 25 власкорів і спеціальних кореспондентів газети «День». Щоденна газета — це робота 24/7 у шаленому темпі. Після декрету я зрозуміла, що не готова з маленькою дитиною працювати в такому режимі, а тому вирішила знайти роботу «лайт-варіанту» в піарі.

З декрету я вийшла на посаду PR-директорки одного з нішевих спортивних телеканалів. Це було 12 листопада 2013 року. За тиждень почався Євромайдан. Зі старшою дитиною ми постійно приходили на Майдан. Коли почалися трешові події, ми з чоловіком у силу можливостей підтримували протестувальників продуктами. Режиму «лайт» не вийшло.

Водночас мене мучила думка, що я не досить активно беру участь у майданівському житті. Коли почалася війна, про повернення до звичної роботи вже не йшлося. У травні 2014 року під Слов’янськом розстріляли БТР із бійцями житомирської 95-ї бригади, яка розташовувалась поруч із моїм домом. Там служили батьки моїх однокласників, я знала багатьох військовослужбовців. Для мене це було трагічно. Відтоді зрозуміла, що більше не можу сидіти й дивитися на це все з моніторів.

Побачила у фейсбуці, що якийсь хлопчина збирає гроші на бронежилети. Написала йому, що я журналістка і маю багато контактів, які можуть стати в нагоді для збору коштів. Так ми познайомилися з Віталієм Дейнегою і почали співпрацю тоді ще в групі «Повернись живим». Зараз це один із найбільших фондів підтримки армії в Україні.

«Журналістка в мені не померла і я не можу просто не розповідати те, що бачу на війні»

— Як журналістський досвід і навички допомагали у роботі у фонді?

— Я дуже багато часу проводила на фронті. Буквально за тижні вивчила те, що люди вивчають у військових інститутах протягом п’яти років. У соціально-політичній журналістиці ти звикла щодня вивчати нові теми, швидко заглиблюватися в проблеми, шукати потрібних експертів. Цей досвід дуже допомагав, коли ми розбиралися у цій військовій сфері. Також допомагали навички писати часто, багато та пронизливо. Емоційні пости зачіпали людей і завдяки ним ми збирали величезні суми на підтримку військових. Ми змушували суспільство пройматися проблемами армії.

З іншого боку, журналістика мені заважала, бо я не могла не помічати проблем на фронті. Я постійно стикалася з проявами корупції, порушенням прав людини, про які мовчати просто не могла. Тоді, у 2015 році, мене найбільше підкосив початок так званих «контрабандних воєн». Різні українські підрозділи могли між собою перестрілюватися за трафік контрабанди, і я була свідком цього. Коли 2 вересня підірвали групу «Ендрю», яка боролася з контрабандою, а 3 вересня загинув мій друг Володимир Киян із позивним «Тайфун» (це пов'язали також з тим, що він хотів розібратися, за що загинув Ендрю), це дуже сильно мене підкосило. Я зрозуміла, що все ж таки журналістка в мені не померла, і я не можу просто не розповідати те, що бачу на війні.

— Як ви впоралися з цією дилемою?

— У 2015 році я пішла з «Повернись живим» у журналістику — у видання «Грані.ру». Це російське ліберальне ЗМІ, вигнане з Росії. Вони абсолютно на українському боці. Ми багато розповідали про війну в Україні, знімали сюжети з фронту. Тоді зрозуміла, що я все ж таки не зовсім журналістка. Я не можу просто розповісти історію і піти далі. Я повинна її супроводжувати. Коли історій набиралося досить багато, мабуть, і відбувався поступовий перехід до правозахисту.

Якось у розмові з колегою, колишньою журналісткою Марією Томак, я казала, як мені складно доносити українському суспільству все те, що я бачу. Особливо в 2015 – 2016 роках, коли суспільство ще було зовсім неготове сприймати всю правду про своїх «сонечок» — військових і добровольців, деякі з яких вчиняли зовсім не героїчно. У війні взагалі мало героїчного. Тоді  ми зрозуміли, що велосипед давно винайдений: це міжнародне гуманітарне право. Воно не заперечує війну, а регулює її. Тобто вбивати на війні ворога — це нормально. Разом з тим, бійці не повинні порушувати права цивільних і військовополонених. Вони повинні дотримуватися правил, які людство винайшло після двох світових воєн. З цієї точки зору все чітко стає на свої місця. Так у нас виникла ідея створити організацію «Медійна ініціатива за права людини». Ми певною мірою перейшли з журналістської площини у правозахисну. Хоча спершу ми позиціонували себе як медійна організація, тому що все-таки в роботі використовували інструменти журналістики.

— Чим саме займається «Медійна ініціатива за права людини»?

— Ми почали з розслідування порушень прав людини; цим ми зробили собі ім'я. У нас є кілька великих розслідувань. Зокрема розслідування про зниклих безвісти в Криму «Ті, що зникли за Крим». Розслідування справи «Торнадо» ми вели паралельно зі слідством прокуратури і виявили багато недопрацювань із їхньої сторони. Найголовніше — ми з правозахисної точки зору проаналізували вбивства цивільних і військових на Донбасі. Зараз ми більше переходимо в аналітику і адвокацію: виробляємо рішення для державних органів влади і просуваємо їх.

Інші напрями нашої роботи — міжнародна та національна адвокація таких тем, як заручники на окупованих територіях Донеччини та Луганщини та правосуддя в умовах збройного конфлікту. Ми відстежуємо досудові розслідування й судові процеси, пов'язані зі збройним конфліктом, працюємо над санкційною політикою щодо злочинців в окупованому Криму та Донбасі. Нас троє координаторок організації (Ольга, Марія та Тетяна Катриченко — ДМ), усі — колишні й теперішні журналістки. Можливо, ми не настільки сильні в правовій експертизі, але для цього завжди можна знайти потрібного експерта. Зате завдяки журналістським навичкам нам легко працювати в полі. Це наша цінність. Мало аналітичних центрів мають інформацію з перших уст, а в нас є контакти всюди: на окупованих територіях, в армії, у всіх державних органах. Це дуже допомагає.

Під час одного з «Донбас медіа форумів» виникла дискусія про журналістику і активізм, під час якої колеги з Бі-бі-сі говорили, що такі, як ми, розмивають межі професії. Певною мірою вони мають рацію, тому що ми не обмежуємося журналістикою. Наша позиція така: в Україні, де відбувається стільки порушень прав людини, де триває зовнішня агресія, просто обмежитися нейтральною позицією неможливо. Ми завжди чесно говорили, що використовуємо журналістський інструментарій для правозахисної діяльності. Наприклад, я беру коментарі, публікую їх у журналістському тексті, а потім використовую для адвокації. Правильно це чи ні — мені важко сказати, але історія нас розсудить.

«Війна набагато складніша, ніж сюжети про кількість обстрілів чи зізнання у коханні з передової»

— Як ви оцінюєте висвітлення війни в матеріалах українських медіа?

— Війна набагато складніша, ніж сюжети про кількість обстрілів чи зізнання в коханні з передової. Хоча, звичайно, позитивні сюжети теж повинні бути. Мені здається, що українська журналістика зробила величезну помилку зараз і в 2014 – 2015 роках — дуже спростила для українського суспільства поняття війни. У нас «війна» звелася до бойових дій. Ніхто не привозить сюжети з Донецької та Луганської областей, де судять людей за злочини проти національної безпеки, участь у бойових діях і створення терористичних організацій. Ці суди відбуваються щотижня; для журналістів ми створюємо розклад і розсилаємо в редакції, але ним користуються одиниці.

Як ви вважаєте, чому воєнні журналісти вдаються до самоцензури? І чи прийнятно це?

— Глобальна причина в тому, що українська журналістика, а особливо центральні телеканали та рейтингові сайти, йдуть за клікабельністю. Не вони формують запит свого читача чи глядача, а навпаки — виконують його запит і не займаються вихованням аудиторії. Перший час запит українського суспільства був на круту патріотичну армію, і, власне, таку ми могли бачити в репортажах із фронту. По-друге, воєнкори дорожать стосунками та особистими контактами з військовими. Для того, щоб писати про порушення прав людини на війні, а не про цибульку, яку вирощують на передовій, потрібно мати сміливість. Думати, що висвітлення порушень деморалізує військових, погіршить їхній імідж, викличе бурю пропагандистських матеріалів російських ЗМІ — ведмежа послуга українській армії. Викриваючи проблеми в ній, ми робимо її кращою і сильнішою.

— Які резонансні розслідування чи викриття ви робили з фронту?

— Взагалі публікація матеріалів — це для нас крайній захід. До останнього намагаємося розв’язати проблеми шляхом адвокації й переговорів. Буває, що не виходить, і тоді доводиться виносити проблему на розсуд публіки. Найбільш резонансним було розслідування про те, як уже екскомандир 57-ї бригади, полковник Юрій Головашенко збив свого військовослужбовця біля КПП і намагався це приховати. Скільки я вигребла лайна за те, що «очорнюю святого полковника», який вийшов з Криму, що деморалізую військо. Але я впевнена, що зробила правильно. По-перше, всі факти з розслідування були виявлені й підтверджені правоохоронцями, а зараз справа в суді. По-друге, армія позбулася людини, яка розвалювала бригаду. У мене була величезна кількість звернень про допомогу з цього підрозділу. Нам вдалося переламати через коліно громадську думку, яка дуже хотіла бачити в цьому полковникові героя. Про нього знімали фільми, але це не означає, що ми видаємо індульгенцію цій людині й вона може творити, що хоче.

У 2014-му «Повернись живим» першим написав, що припиняє допомогу батальйону «Айдар», тому що волонтерів, через яких ми передавали нічні приціли, одне з угрупувань «Айдару» кинуло з мішками на голові в підвал: вони вимагали, щоб усю допомогу передавали через їхній спеціально створений фонд, де відбувався дерибан. Ми про це все написали, і потім мені погрожували.

Потім була історія, коли заарештовували Лихоліта і Радченка у 2016 році. На ефірі в Савіка Шустера я була одна проти цілого корпусу нардепів на чолі з Семеном Семенченком і якихось сумнівних добровольців, які вимагали амністії всім військовослужбовцям. Я категорично проти. Я знаю, що окрім героїзму на війні був жах. Дехто свідомо їхав робити бізнес, у декого просто зривало дах і вони поводилися як варвари. Мародерство — найменше зло, вчинене на війні. Були вбивства, зґвалтування, катування, викрадення. Так, це були не масові, а одиничні випадки, але вони мають бути розслідувані. І ті, хто це вчиняв, повинні понести покарання, як це відбулося з «торнадівцями». 

«Мене вбиває, коли ти гориш темою, а не виходить запалити інших»

— Чим корисний ваш досвід журналістської роботи у правозахисті?

— Мій перший журналістський досвід був у якісній журналістиці — у газеті «День». Власкори, з якими працювала, пояснювали мені країну. І коли ми їхали в Донецьку чи Луганську область як волонтери, я вже знала географію і розуміла менталітет місцевих мешканців. Коли в країні починаються проблеми, я вже бачу «гарячі» точки, де може спалахнути: північний захід — бурштин, південний захід — Гагаузія, Закарпаття — етнічне угорське питання, русини, і так у кожному регіоні. Дуже важливі ці пазли розуміння своєї країни: коли ти відчуваєш, де пульсує, де зміна температур. Думаю, що в журналістів, які працюють з регіонами, а не займаються суто політичною журналістикою в Києві, є велика перевага. Ти розумієш, куди насамперед треба бігти, де закривати дірки, де кого шукати, хто зможе допомогти з роз’ясненням.

— На вашу думку, що повинен вміти комунікаційник у громадській організації чи, скажімо, проєктний менеджер, який переходить з журналістики в громсектор?

— Найперше, це те, що є в усіх журналістів: критичне ставлення до всього, що оточує. Правозахисники дуже часто виконують роль адвокатів, не аналізуючи загальні обставини. Тут журналістика стає в пригоді. Легше оцінити ситуацію, розібратися з різних боків, з'ясувати нюанси, які зазвичай і потерпілі, і кривдники недоговорюють. Але чого позбавляє журналістика, особливо, коли ти дуже довго працюєш — це емпатія. Ти звикла, що ти «відпрацювала» когось як матеріал і пішла далі. У тебе вже наступного дня нова тема. У правозахисті потрібно переживати долі всіх, з ким ти працюєш, і глобально долю країни. Тобі треба роками жити з проблемою. І дуже часто роками ти не знаходиш її вирішення.

Ще в правозахисті немає миттєвого результату. У журналістиці ти зробив сюжет, його подивилися, люди написали відгуки — є зв'язок з аудиторією. У нас же дуже часто цього зв'язку немає. Часто ти пишеш складні й великі тексти, які прочитає вузьке фахове коло. Мене перший час це дуже «стопорило». Тобто, я розумію, що це колосальна робота, але я її роблю для двох десятків людей, які розуміють, про що я пишу. Тому це може бути складно.

— Як ви мотивуєте себе працювати на майбутнє, не отримуючи результату зараз?

— Це одна з найбільших наших проблем, тому що все це призводить до знецінення роботи. Ти працюєш, працюєш, працюєш, а результату в багатьох напрямах за шість років досі немає.

Наприклад, створення Інституту військового омбудсмена — наша велика мета. Також мене турбує висвітлення судових процесів, пов'язаних зі збройним конфліктом. Я постійно запрошую журналістів робити про це матеріали, глибше висвітлювати цю тему, натомість бажання бачу мало.

Також зараз ми маємо проєкт «Жіноче обличчя заручників Донбасу». У нього два фокуси: жінки-заручниці та рідні, мами, сестри, дружини чоловіків-заручників. Дуже складна тема, але мені вона видавалась дуже «маркетинговою». Запропонувала її журналістам — і три телеканали сказали, що їм це не на часі. Мене вбиває, коли ти гориш темою, а не виходить запалити інших. Я себе тішу тим, що ми працюємо для історії. Також дуже мотивують люди, які розуміють і вірять у те, що ти робиш. Ще радує результат. Наприклад, коли ми зустрічали цивільних заручників і військовополонених у 2019 році в аеропорту. Хоч яким складним був обмінний процес, з якими б скандалами він не пройшов — велика частина звільнених потрапила в цей список завдяки нашій роботі. Запасу енергетики від цієї події вистачило на рік. Якщо навіть раз на п'ять років ти отримуєш такий результат, то, значить, недаремно працюєш. 

— Чи існує дорога назад в журналістику після громадського сектору?

— Я ніколи не прощалася з журналістикою. Коли мене представляють «журналісткою», я скромно мовчу. Принаймні, для себе я залишаю шлях назад. Чи він можливий? Якщо спробую, скажу.

Дайте, будь ласка, кілька порад журналістам, які хочуть  перейти у громадський сектор.

— Перша і, мабуть, найважливіша порада — усвідомити, що на відміну від журналістики, де тобі платять редакції, олігархи чи інші грошодавці, у громадському секторі ти сам добуваєш гроші, шукаючи ґранти. Тому, перш ніж робити цей крок, треба розуміти, що тобі треба бути не тільки правозахисником, але й хорошим менеджером.

Друга порада — не розраховувати на спокій. Тут починається мультизадачність: тобі треба витягувати себе або своїх товаришів із судів, відбиватися від інформаційних атак, співпрацювати чи воювати з державним сектором і паралельно шукати фінансування.

По-третє, треба вміти виставляти кордони, тому що в громадському секторі багато енергетичних вампірів або людей, які мають свої проблеми та хочуть перекласти їх на чиїсь плечі. Дуже важливо вчасно сказати «ні, я вам допомагаю ось звідси і сюди, а далі ви самі вирішуйте свої проблеми. Я за вас жити ваше життя не буду».

По-четверте, перш ніж займатися правозахисною чи громадською діяльністю, варто попрацювати з психотерапевтом. Це дуже важливо, щоб розуміти, який свій комплекс ти реалізовуєш у цій сфері. Я запізно це усвідомила. Проте зараз розумію, чому я займаюся не медициною, а військовою сферою. Це не означає, що треба припинити. Це означає, що треба розуміти першопричини та джерела своєї енергії. Тому я б радила всім громадським активістам і правозахисникам мати якісного штатного психотерапевта і пропрацьовувати свої історії.

Фото з обкладинки: Катя Джерельна / The Ukrainians, решта фото — «Новинарня», Ольга Решетилова / Facebook, Володимир Шевчук

Читайте також
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
Код:
Ім'я:
Текст:
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду