«Деякі судові історії такі фантастичні, що можна їх читати як роман»

«Деякі судові історії такі фантастичні, що можна їх читати як роман»

12:24,
7 Вересня 2021
940

«Деякі судові історії такі фантастичні, що можна їх читати як роман»

12:24,
7 Вересня 2021
940
«Деякі судові історії такі фантастичні, що можна їх читати як роман»
«Деякі судові історії такі фантастичні, що можна їх читати як роман»
Чому українська судова журналістика не така розвинена, як могла би бути, і що з цим робити.

Так званій кримінальній тематиці присвячена чимала частина контенту українських медіа. Та зазвичай це переказані або скопійовані пресрелізи правоохоронних органів, у яких ідеться про злочин або затримання підозрюваного. Про найцікавіше — те, що відбувається далі в судах, як тривають і чим закінчуються судові справи, — медіа говорять набагато менше. Парадоксально, але навіть справи, які вважаються резонансними, відстежує й докладно висвітлює вузьке коло кореспондентів. Ці люди — ентузіасти судової журналістики в Україні. Чому їх так мало й чому українські медіа не поспішають виділяти ресурси та приділяти увагу судовим справам, які можуть бути невичерпним джерелом ексклюзивних історій?

«Деякі судові історії такі фантастичні, що їх можна читати як роман, — розповідає Ірина Шиба, виконавча директорка фундації Dejure — аналітичного центру прямої дії, який сприяє розвитку правовладдя та реформам у сфері правосуддя в Україні. — Наприклад, дружина привезла довідку з окупованої території, що її чоловік загинув. Суддя на підставі цієї довідки визнала його мертвим. А за кілька років виявилось, що цей чоловік насправді живе в Європі, має замок і розкішне авто. Інтерпол зацікавився, звідки в нього такі великі статки — і з’ясувалося, що це громадянин України, визнаний мертвим». Такі сюжети не потраплять у новинні медіа, якщо журналісти не почують їх у суді, адже пресслужби правоохоронних органів якщо й розповідають про подібні справи, то в загальних рисах.

Ірина Шиба, виконавча директорка фундації Dejure

Втім окрім цікавих історій, потрібних читачам, глядачам і слухачам медіа, судова журналістика виконує важливу функцію в суспільстві: дає людям зрозуміти, що відбувається в судовій системі, як вона працює і які має вади. Соцопитування свідчать, що майже 40% українців зовсім не довіряють судовій системі. Вони не вірять, що в боротьбі за справедливість є сенс звертатися до суду, навіть якщо правда на їхньому боці; не уявляють, що чекає на них у суді. Їхнє уявлення про роботу судової влади складається або з матеріалів медіа, або із «сарафанного радіо» — розповідей друзів і знайомих. «Людей цікавлять життєві історії, в яких вони самі можуть опинитися: незаконні забудови, поділ майна після розлучення, захист від рейдерства, доступ до річки тощо», — каже Ірина Шиба. Фундація Dejure створила спецпроєкт «Схеми зловживання суддів», який описує найпоширеніші в Україні методи зловживання правосуддям. Однак каналів поширення такої інформації у громадських організацій не досить — для цього потрібні медіа.

Водночас не слід ототожнювати судову журналістику з медіаактивізмом, а судових кореспондентів — із людьми, які прагнуть вплинути на судові рішення, застерігає Ірина Салій, засновниця онлайн-видання «Судовий репортер». Про цей проєкт, сфокусований на судових справах, свого часу докладно розповідав «Детектор медіа». Журналістика погано сумісна із прагненням «посадити» когось або навпаки — витягнути із в’язниці.

Ірина Салій, засновниця онлайн-видання «Судовий репортер»

«Журналіст, який намагається впливати на рішення суду, швидко вигорить, бо побачить, що його публікації не діють. І це правильно, адже суд має бути незалежним. І те, що ми пишемо, — для інформування суспільства, а не для тиску на суд», — коментує Ірина. Сама вона почала писати про суди, бо просто хотіла знати правду. Побачивши, що традиційні медіа приділяють судам дуже мало уваги, Ірина 2017 року заснувала свій сайт, на якому пише про справи, які її цікавлять. Зараз Ірина замислюється, чи не взяти в команду ще одну людину, адже не встигає осягнути всі цікаві їй судові процеси навіть у Києві, не кажучи вже про регіони. Втім, за її словами, знайти людину, яка хоче і вміє писати про судові процеси, вкрай важко. Професійні журналісти йдуть із професії в суміжні сфери, де більше платять, а початківці не знають, як працювати із судовою тематикою. Та й навчитися цього нема де — в більшості редакцій за такі теми не беруться.

Це почасти пояснюється тим, що судова журналістика — забіг на довгу дистанцію. Одна історія може тривати роками, й медіа доводиться знов і знов нагадувати своїм читачам про стару справу. Редакції вкрай важко планувати матеріали на такі теми. «У справі про пособництво в убивстві російського політика Дениса Вороненкова, якого застрелили 23 березня 2017 року, закінчили розгляд доказів на початку 2021 року, — розповідає Ірина Салій. — Мали б уже перейти до дебатів, коли кожна сторона виголошує промови, прокурор каже, яке хоче покарання, а суд іде до нарадчої кімнати. Але дебати відклали аж на жовтень — а я планувала, що напишу фінальний матеріал про це в лютому або березні!»

Судова журналістика — це рутинна робота: доводиться ходити на десятки засідань, поки не натрапиш на сенсацію. Деякі засідання раз у раз переносять, і вертатися до редакції доводиться з порожніми руками. Часом судовий кореспондент, як мисливець, вичікує, коли на засідання прийде важливий фігурант справи й дасть свідчення. «Наприклад, справа заступника генерального прокурора Максима Якубовського. Йому запропонували хабар, коли він був військовим прокурором у 2016 році. Справу передали в Антикорупційний суд, який за рік її розглянув. Тоді Якубовський давав свідчення вже як заступник генпрокурора. Я записувала й висвітлювала цей допит, і крім мене на засіданні не було нікого з журналістів. І це не дивно — перед цим Якубовський разів із п’ять не з’являвся в суд, а я щоразу їздила, сподіваючись, що він буде», — розповідає Ірина Салій.

Що, власне, можна вполювати на судовому засіданні? Офіційно журналіст не має доступу до матеріалів справи — списку доказів, протоколів допиту тощо. Отримати такі матеріали він не може навіть з архівів. Тож усе, що почуєш на засіданні, — твоє. «А на засіданні прокурор говорить тихо, суддя теж бурмоче собі під ніс… Адже документи, які вивчають на засіданні, лежать у прокурора, адвоката й судді на столі. Їм не потрібно чути, що там зачитують. Сиджу й намагаюся щось розчути», — розповідає Ірина. Вихід — намагатись отримати копії матеріалу від однієї зі сторін. Але при цьому важливо зберегти дистанцію, аби представники сторони, яка ділиться матеріалами, не думали, що ви дієте в їхніх інтересах. «Якщо матеріал хороший, він не має сподобатись жодній зі сторін конфлікту», — радить Ірина Салій. Слід дотримуватися балансу думок і не дозволяти собі зближуватись із позивачами, відповідачами та їхніми близькими.

Чи потрібно бути юристом, аби писати про суди? Не обов’язково. «Юридична освіта допоможе швидше розібратись у справі, — коментує Ірина Шиба. — Але часом це ускладнює роботу, адже під час навчання та юридичної практики правник знайомиться з колегами й може виникнути конфлікт інтересів. Важко бути безстороннім, розповідаючи про справу, яку веде твій колишній одногрупник або співробітник». Якщо журналістові важко розібратися зі складною юридичною термінологією, варто звертатися до правників по консультацію. Це важливо, адже фактично журналіст має перекласти історію з юридичної мови на людську.

Що однозначно варто знати, то це ваші права у суді. Вивчити статті процесуального кодексу, що передбачають доступ до приміщення, гласність засідання, регламентують статус закритого засідання, права і обов’язки учасників. Наприклад, хоча відповідно до частини четвертої статті 11 закону «Про судоустрій і статус суддів» у залі суду можна записувати відео, аудіо та фотографувати без окремого дозволу суду, це не завадило 2018 року заарештувати на 15 діб харківського активіста Максима Корнієнка за те, що він відмовився припинити відеозйомку на вимогу судді. Корнієнко виграв апеляцію, а суддю Ірину Уханьову притягли до дисциплінарної відповідальності завдяки розголосу в медіа.

«У кожному суді є загальний універсальний документ державної судової адміністрації — це правило доступу осіб до приміщень суду, що може й не може робити судова охорона, які документи дозволяють пройти у суд, чи мають право вимагати редакційне завдання та що робити, якщо вас не пускають», — пояснює Вадим Валько, юрист Центру протидії корупції.

Вадим Валько, юрист Центру протидії корупції

Варто розібратись, як працює єдиний реєстр судових рішень, на яких сайтах і сторінках у соцмережах публікуються дописи пресслужб судів, якими проєктами на основі відкритих даних варто користуватися. Серед таких проєктів:

  • «Суд на долоні» — аналітичний сервіс для пошуку, дослідження й візуалізації судових рішень;
  • YouControl — сайт із досьє кожної компанії України на основі відкритих даних, який відстежує зміни в держреєстрах і показує зв’язки між людьми й компаніями;
  • «Суддівська кров» — відкрита база даних суддів та їхніх родичів, створена на основі декларацій;
  • Prosud — досьє на суддів зі статистикою щодо їхньої роботи та інформацією про їхнє майно.

На прохання «Детектора медіа» Вадим Валько та Ірина Шиба назвали найпоширеніші помилки журналістів у висвітленні судових засідань.

Ігнорування презумпції невинуватості. Рішення ще не набуло законної сили, але про нього повідомляють як про остаточне. Журналісти не пояснюють аудиторії, що рішення може змінитись, адже після першої інстанції є час на апеляцію, а після апеляції — на касацію.

Нерозуміння різниці між рішенням про забезпечення позову та рішенням по суті. Так було з «Квітами України»: справа ще розглядається, але суд виніс рішення припинити демонтаж. Якщо не розбиратися в нюансах, може скластися враження, що будинок врятовано, але насправді боротьба триває й не факт, що закінчиться перемогою активістів.

Публікація фотографій, імен або персональних даних неповнолітніх. (Наприклад, так було в ситуації з жінкою, зґвалтованою поліцейськими в Кагарлику, — медіа розголосили діагноз її доньки.) Діти не завжди чітко розуміють, що відбувається, і хоча вони або їхні батьки можуть дати згоду на коментарі, для висвітлення судових справ, пов’язаних із дітьми, краще ознайомитись із рекомендаціями дитячого фонду ООН.

Твердження, що «суд відмовився посадити» людину, хоча йдеться лише про обрання запобіжного заходу. Нерозуміння суті застави та умов, за яких вона можлива. Варто розібратися, чому корупціонера відпускають під заставу, а підозрюваного в убивстві — ні. Те саме стосується конфіскації майна: журналістові варто з’ясувати, які санкції передбачені для кожного виду злочину.

Нехтування номерами рішення та судової справи. Якщо в матеріалі немає жодних посилань на справу, читачі не можуть перевірити інформацію чи дізнатися більше. Також важливо називати імена суддів, адже коли журналісти пишуть, що «суд виніс рішення», це некоректно. Не суд, а конкретний суддя виносить рішення у справі.

Фото: Iryna Shyba, Ірина Салій, Prosud / Facebook; Sora Shimazaki / Pexels; liga.net

* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
Код:
Ім'я:
Текст:
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду