cs.detector.media
Людмила Тягнирядно
12.10.2021 15:50
Медична оглядачка СТБ Ірина Заславець: «Журналістика дії — це коли ти робиш більше, ніж зобов’язаний»
Медична оглядачка СТБ Ірина Заславець: «Журналістика дії — це коли ти робиш більше, ніж зобов’язаний»
Як журналістка СТБ своїми сюжетами збирає мільйони гривень для тяжкохворих, розвиває журналістику дії, а також навіщо більшість вільного часу і власних коштів віддає на розвиток трансплантології.

«Детектор медіа» продовжує розповідати історії журналістів і журналісток, які перейшли в громадський сектор. Ми вже поспілкувалися зі співзасновницею «Медійної ініціативи за права людини» Ольгою Решетиловою, керівницею Центру прав людини ZMINA Тетяною Печончик, громадським діячем і співорганізатором «Конопляного Маршу Свободи за легалізацію медичного канабісу» Тарасом Ратушним, активісткою й головною редакторкою сайту руху «Чесно» Іриною Федорів та журналісткою й правозахисницею Ольгою Веснянкою.

Цього разу наша співрозмовниця — медична оглядачка програми «Вікна-новини» телеканалу СТБ, засновниця громадської організації «Всеукраїнська платформа донорства "iDonor"», членкиня Наглядової ради ГО «Твоя опора» та членкиня правління ГО «Батьки за вакцинацію» Ірина Заславець, яка свого часу перемогла рак, а нині допомагає тим, хто потребує пересадки органів і розвиває трансплантологію в Україні.

 

Про журналістський досвід і пошуки свого медіа

Я вчилася в Інституті журналістики Київського національного інституту імені Тараса Шевченка. Після другого курсу пішла працювати в Київську державну регіональну телерадіокомпанію. На той час нова потужна команда каналу працювала над новим проєктом — «Час країни». Він створювався в Києві, проте транслювався на всі обласні телерадіокомпанії. Ведучою проєкту була Світлана Леонтьєва, яка прийшла з «Інтера». Ця команда була новим диханням для КДРТРК. Оскільки я була ще студенткою, то працювала на пів ставки і отримувала 400 гривень. Дуже старалася й багато працювала, хоча завжди мала відчуття: «Я на телебаченні та ще й гроші за це отримую! Як це круто!». Потім поєднувала цю роботу й роботу на телеканалі «Культура», де якраз створювалася редакція новин. Згодом поєднувала редакторство на «Культурі» й кореспондентську роботу на київському телеканалі «Сіті». Такий темп роботи мене виснажував.

Невдовзі я дізналася, що хвора на рак, і на пів року випала з професії. Після лікування повернулася, проте вже на посаду лінійної продюсерки. Довго попрацювати не вдалося, бо в мене стався рецидив хвороби і я надовго поїхала лікуватись у Німеччину. На «Сіті» зі мною попрощалися зі словами: «Якщо одужаєш — повертайся». Звісно, я одужала! Проте не повернулась. Пішла працювати на телеканал «Добро ТВ», де була однією з тих, хто створював дитячу програму.

Після «Добра ТВ» зі мною сталася «Погода ТБ». За дев’ять місяців я розібралася в циклонах, антициклонах і захотіла знову повернутися в новини. Цього разу на БТБ, де спочатку була другою редакторкою, а згодом і випусковою. Згодом зрозуміла, що не хочу там працювати, і звільнилася.

Після такої різнопланової роботи мене запросили на СТБ, де на початках я працювала регіональною редакторкою, а згодом кореспонденткою. Це був переломний період у моєму житті. Мені здається, що все, що було до «Вікон», — було несерйозно. Я потрапила в колектив людей із системним масштабним мисленням. Вони не просто розповідають людям новини, вони своїми матеріалами змінюють країну та долі людей. Шефредактор «Вікон» Володимир Павлюк для мене батько в журналістиці. Той сенс, який він вклав у своїх підлеглих, згодом відгукнувся у наших роботах. У цьому випадку зерно проросло.

Ірина Заславець, журналістка, засновниця ГО «Всеукраїнська платформа донорства "iDonor"»

 

Який вплив мають благодійні сюжети на телебаченні

Прийшовши на «Вікна», я потрапила в команду людей, які працюють на максимумі і не просто роблять новинні матеріали, а вкладають у них сенси. Ці матеріали допомагають не лише вирішувати проблеми конкретних людей, а вказують правильний шлях для системного вирішення проблем. Тоді ж в моє життя прийшла і правильна системна благодійність. Матеріали тоді в нас робила Ірина Стороженко, і, зокрема, завдяки їй до мене прийшло розуміння соціальної відповідальності журналіста. «Вікна» не дають карткових рахунків людей, яким ми через сюжети збираємо гроші. Ми працюємо лише з «Українською біржею благодійності», тому що благодійність має бути відповідальною.

Мій перший сюжет на тему благодійності був про дівчинку Настю з Одеси. Вона мала ДЦП і їй потрібна була реабілітація. Тоді я сама знайшла фонд, який би нею опікувався, ми розмістили всі матеріали на сайті біржі благодійності. Зібрати потрібно було 80 тисяч гривень. Коли сюжет вийшов в ефір, я не встигла доїхати з роботи додому, як ці гроші зібрали. Настя з мамою тоді поїхали на реабілітацію в Трускавець. Тоді в мене з’явилося найкрутіше відчуття у професії — я допомогла покращити чи змінити чиєсь життя.

Згадується також фантастична історія, коли людям настільки відгукнувся мій сюжет, що за дві доби вони перерахували два мільйони гривень. Одного разу я порахувала, що за рік глядачі пожертвували сім мільйонів гривень для героїв моїх матеріалів. Між тим, робити такі сюжети — велика відповідальність. Адже можна не зібрати грошей, на які десь так чекають.

Були випадки, коли мені була потрібна допомога колег-телевізійників з інших каналів. Якось один із керівників моєї редакції сказав мені, що не потрібно місіонерства в журналістиці, адже ми маємо просто інформувати. Для мене ж журналістика була чимось більшим. Я розуміла, що могла не просто розказати історію, але й допомогти людині. Це журналістика дії, коли ти робиш більше, ніж зобов’язаний. Телебачення дає змогу людині говорити так, щоб її чули всі, навіть президент та інші високопосадовці.

Була ще одна важлива для мене історія з Героєм України Олександром Петраківським. Під час бою він отримав важке поранення голови через те, що віддав свою каску підлеглому. Його спочатку лікували в Україні, проте некоректно — це визнало навіть Міністерство охорони здоров’я. Згодом бійця перевезли до Польщі, а там усі чини про нього забули. Хоча було навіть доручення прем’єра прозвітувати про ситуацію з бійцем. Тоді до мене звернувся його батько, також військовий. Він хотів, щоб сина відправили на лікування у США, лише там йому могли допомогти. Однак на це потрібно було 600 тисяч доларів і МОЗ відмовило їм у фінансуванні. Парадоксально, що в цей час Міністерства оборони та охорони здоров’я вирішують зібрати пресконференцію, де звітують про лікування українських військових, зокрема й Петраківського. Ми з батьком Олександра, звісно, пішли на ту пресконференцію, я його туди акредитувала як оператора. І ось після звіту генералів, як усе добре, лікування надається, батько Олександра виходить і каже дивитися йому в очі. Він говорив сорок хвилин: кричав, бив по столу і всі ті генерали просто сиділи з опущеними очима. Це було настільки сильно, що за чотири дні літак Міністерства оборони забрав Петраківського спочатку в Україну, а потім він усе ж полетів на лікування в США. На жаль, місяць тому, 29 серпня, після тривалої боротьби Олександр Петраківський помер.

На мою думку, всі ці історії — це локальні зміни в країні. Але зараз я прагну до системних змін.

 

Про системні зміни, яких можна досягати через громадську активність

Раніше я думала, що гроші вирішують усе. Зараз розумію, що ні. Для мого лікування від раку потрібно було 100 тисяч євро. Саме таку суму назвали німецькі лікарі. Тоді я думала, що це моя найбільша проблема, бо коли в мене будуть ці 100 тисяч євро — я буду здорова. Коли ми всіма можливими способами знайшли ці гроші, лікарі дали мені 60%, що все буде добре. Я була шокована: чому не 100%? Зрештою перед самою трансплантацією цей відсоток знизився до 20%. Рак був дуже агресивним. Трансплантацію мені робили під час рецидиву, що було порушенням усіх міжнародних протоколів. Пересадку практично завжди роблять у стані ремісії, але я не могла чекати. Після цього випадку я зрозуміла: ми у своїх сюжетах збираємо людям гроші, але вони не завжди їх рятують. Вони лише допомагають їм стати на старт у боротьбі за одужання. Звісно, були випадки, коли люди помирали, незважаючи на лікування. Я тяжко це переживала. Одного разу навіть купила квиток на поїзд в один кінець і поїхала в гори: три дні була на самоті.

 

«За пів року, що я займалася темою трансплантації, померли сім героїв моїх сюжетів. Я не могла з цим змиритися»

На телеканалі СТБ був проєкт «За живе!». Одним із його героїв був Ваня Коврига, хлопець, чиє серце відмовляло. Воно було збільшене у шість разів. Врятувати його могла лише трансплантація. Проте таку операцію йому не зробили й Ваня помер.

Одного разу я випадково потрапила на захід у МОЗ, куди приїхали трансплантологи з Індії. Я була вражена їхніми планами транспортувати донорські серця за допомогою дронів. В Україні на той час про посмертну трансплантацію навіть не думали, хоча першу в світі пересадку нирки зробили ще в 1933 році в Херсоні. Більше того, в 90-х роках в Україні успішно виконували трансплантації, лише нирок посмертно пересадили понад пів тисячі. Але потім це все майже зійшло нанівець. Держава почала встановлювати правила, але далі ухвалення у 1999 році закону так і не просунулася — ні системи, ні фінансування, а разом з тим ще й переслідування лікарів за те, що роблять свою роботу. Зрештою, майже два десятиліття ми мали поодинокі посмертні трансплантації, решта — лише родинні. Це, наприклад, коли тато або мама віддають нирку чи частину печінки дитині. Про серце, звісно, не йдеться. Після розмови з делегацією з Індії я вийшла з міністерства вражена. І з мрією побачити усе це на власні очі.

Мій перший матеріал про трансплантацію був саме після смерті Вані Ковриги. Згодом був сюжет про Юлю Сокольцову, яка також померла від серцевої недостатності. Це та маленька дівчинка, яка на відео казала мамі, що не може більше так жити. Міністерство охорони здоров’я за програмою «Лікування українців за кордоном» погодило їй оплату трансплантації серця в Індії, але мамі дівчинки про це не сказали. Після цього сюжету, який просто розривав душу, зі мною зв’язалися з Інституту серцево-судинної хірургії імені Миколи Амосова. Вони розповіли про ще одну дівчину, яка помирає без трансплантації серця. Це була Віка Гонгало — звичайна двадцятирічна дівчина, в якої під час вагітності почалися проблеми з серцем. У сюжеті «Вікон» вона просила депутатів і весь світ її врятувати. Ми показуємо це відео і паралельно йдемо у Верховну Раду брати коментарі в депутатів. Тодішня голова Комітету з питань охорони здоров’я Ольга Богомолець сказала нам, що розробляє відповідний законопроєкт. І водночас сказала, що людей, мовляв, різатимуть на органи. Ми видаємо це в ефір, до неї шквал запитань, а вона просто каже, що журналістка все перекрутила. Тоді ми оприлюднили все інтерв’ю без монтажу. Це не врятувало Віку Гонгало. Вона полетіла в Індію, але в такому тяжкому стані, що там не дочекалась операції. Тобто за пів року, що я займалася темою трансплантації, померли сім героїв моїх сюжетів. І я не могла змиритися з цим. Ці люди не були приречені — їхній шанс на порятунок обмежувався державним кордоном.

А в цей час в Індії після трансплантації легень виписували українця, який мав шанс на життя 1%. Індійська сторона запросила журналістів, зокрема й мене, висвітлювати цю подію. Найкращий лікар із трансплантацій на серці в Індії, Балакришнан, тоді присвятив нам багато часу. Ми навіть брали участь у самій трансплантації. Що відбувалося далі, для мене було фантастикою. Ми їхали по орган у швидкій. Автомобілів було три на випадок, якщо дві зламаються. Дорога була перекрита, а нас супроводжувала поліція. Я знімала все на телефон, бо оператор залишився у клініці, де готували до операції реципієнта. Для нас це була тоді справжня спецоперація. Коли пройшла трансплантація, лікар Балакришнан запитав мене, чому в Україні не працює система трансплантації. Він сказав, що знає, що в нас іде війна, існує корупція: «Точно в Індії є не менше проблем. Але ми рятуємо людей. І ви зможете, якщо захочете». Тоді він показав мені їхній центр трансплант-координації — саме звідти координують всі операції і там донорському органу знаходять нове життя, тобто реципієнта. Згодом, перед літаком в Україну, ми ще побували на відкритті дошки пошани донорів. Вона там є у багатьох клініках, де роблять трансплантацію. Після Індії я зрозуміла, що немає нічого неможливого, потрібно лише захотіти.

Однак в Україні система трансплантології не те, що не працювала, навіть не було комунікації між владою й лікарями. Єдине, що робила Україна, — це фінансувала трансплантацію за кордоном. Тобто величезні гроші йшли в інші країни замість того, щоби створювати систему в своїй країні.

 

Початок реформи системи трансплантології в Україні

Я займаюся цією темою з початку 2016 року. Наприкінці 2018 року, зрозумівши, що бути лише журналістом замало, я створила Всеукраїнську платформу донорства "iDonor". У березні 2019 року в Києві відбулася масштабна конференція з питань трансплантації. Приїхали лікарі з Білорусі, були й наші трансплантологи, а також пацієнти і представники влади та правоохоронних органів. Я була організаторкою цього заходу. Пам'ятаю, сказала тоді, що хочу, аби він став платформою, яка об'єднує усіх людей, без яких не може з'явитися система трансплантації. Так і сталося. Зокрема, там я познайомилася з людиною, яка відіграє без перебільшення одну з головних ролей у створенні системи — це Василь Стрілка. Тоді він був експертом МОЗ, а нині — генеральний директор Директорату високотехнологічної медичної допомоги та інновацій, який займається питаннями трансплантації. Згодом під час однієї випадкової зустрічі в МОЗ ми з ним домовилися: хоч хто прийде у Верховну Раду чи Міністерство охорони здоров’я, ми робитимемо все можливе, щоби знайти правильних людей і об’єднати їх для розвитку трансплантології. 

Тема трансплантації була завжди складною й дорогою для держави. Нею не хотіли займалися. Проте нова влада обрала шлях розвитку трансплантації, і це був правильний вибір. Тоді створили Комітет здоров’я нації і в його структурі — підкомітет із розвитку трансплантації, який очолила Оксана Дмитрієва. Це завдяки їй ми маємо зараз якісний закон про трансплантацію. У нас з Оксаною Олександрівною чудова співпраця. Почалась вона з походу на Говерлу у вересні 2019 року.

Зібралося 25 трансплантованих — діти й дорослі, зокрема п’ятеро хлопців із донорськими серцями та дівчина лише за чотири місяці після трансплантації нирки – піднялися на найвищу гору країни і встановили рекорд України. Це найбільша кількість українців із пересадженими органами, які піднялися на Говерлу. Також на гору піднялися їхні рідні, лікарі, активісти та представники влади. Найперше, що ми хотіли тоді показати, — що люди з пересадженими органами — це абсолютно повноцінні члени суспільства. І, уявіть, уже того вечора ми всі разом почали обговорювати зміни в закон. Всі зрозуміли, що трансплантологія в Україні має розвиватись. Ця історія сходження на Говерлу, як мені здається, певною мірою дала старт трансплантації в нашій країні.

Практично в той час МОЗ дав ліцензію на пересадку органів районній лікарні в Ковелі на Волині. Головним лікарем там тоді був Олег Самчук. Він мав круту команду професіоналів і потужну клінічну базу. А головне, він хотів робити пересадки органів. У грудні 2019 року Верховна Рада проголосувала за зміни в закон про трансплантацію. Паралельно Міністерство охорони здоров’я розширило пілотний проєкт у цьому напрямку і прорахувало вартість трансплантації кожного органу. Тобто держава почала платити лікарням за пересадку органів; для пацієнтів трансплантація була безкоштовною.

І ось у Ковелі починають робити пересадки. Спочатку пересадили нирки. Потім до них долучився директор столичного Інституту серця Борис Тодуров і кардіохірург Гаврило Ковтун. У маленькому містечку на Волині вперше за 15 років пересадили серце. Це була історична операція. Я на ній також була, зняла величезну кількість матеріалу. І вже наступного дня у всіх українських ЗМІ був матеріал з операційної, знятий мною. Це було не питання ексклюзиву. В Україні сталася визначна подія і про неї мали знати всі.

Згодом головному лікарю Ковельської лікарні Олегу Самчуку запропонували очолити найбільшу лікарню заходу України — Клінічну лікарню швидкої медичної допомоги міста Львова. Там зараз фантастично рухається трансплантація, я цьому дуже рада й часто буваю на операціях. Знімаю все на телефон, щоб не залежати від оператора. Водночас завжди маю матеріали до й після операції, якими з радістю ділюся з колегами. Недавній матеріал був також історичним: у ніч на 22 вересня у Львові вперше пересадили легені, а також серце дитині. Одна людина, один донор врятував життя п’ятьох. Також в Україні почали пересаджувати кістковий мозок. 18 серпня в Черкасах лікарі обласного онкодиспансеру вперше зробили пересадку дорослому українцеві від неродинного донора. Кістковий мозок, який може зберігатися 72 години, транспортували літаком із Німеччини.

Я щиро радію кожній з операцій. Роблю все для того, щоб люди більше знали про трансплантацію, не боялися таких операцій. Хочу, щоб розвінчувалися міфи про «чорну трансплантологію», якої насправді не існує. І коли до мене телефонують лікарі зі Львова й кажуть: «Іро, у нас зараз буде трансплантація. Помер хлопець, його мама дала згоду на донорство. Вона сказала, що зробила це, бо бачила сюжети про трансплантацію по телевізору. Мабуть, твої » — я розумію, що роблю все недарма. Згодом ця жінка зустрілася з чоловіком, у грудях якого б’ється серце її сина.

 

Чи можна поєднувати журналістику і громадську роботу?

25 серпня цього року у Львові ми відкривали Центр трансплантології. Відкриття нового відділення вирішили зробити до Дня Незалежності. Як каже Василь Стрілка, Україна йде до трансплантаційної незалежності. Я, як журналістка, знаю, як зробити подію такою, щоб на неї прийшли колеги. До цього я допомагала організовувати захід у львівській лікарні, на якому також зустрілися родичі донора й пацієнти з пересадженими органами. Для них ми також зробили фотосесію під назвою «Час жити». Люди після пересадки фотографувалися з годинниками в руках, тому що вони отримали не лише орган, а й час на повноцінне життя. Цими світлинами ми прикрасили стіни Центру трансплантології, щоб мотивувати людей, які тільки зважуються на трансплантацію.

6-8 жовтня «Всеукраїнська платформа донорства "iDonor"» спільно з Українським центром трансплант-координації за підтримки МОЗ України організували конференцію «Трансплантація в Україні: від мрії – до реальності». Ми зібрали на ній представників всіх центрів трансплантології. Центрів, про які декілька років тому навіть ніхто й не мріяв. А також очільників департаментів охорони здоров’я. Раділи успіхам, але головне – обговорювали проблеми, з якими зіштовхнулися зараз: ведення пацієнтів до й після пересадки, лабораторний супровід, діагностику смерті мозку. Мені подобається організовувати такі важливі заходи, однак я не можу піти з журналістики у громадський сектор. Мікрофон і камера — це моя суперсила, мій голос та мій інструмент, яким я можу допомагати іншим.

 

Як узгоджуються активізм і стандарти журналістики?

У питаннях трансплантології я маю бути неупередженою й висвітлювати різні думки. Проте, наприклад, професійні журналісти у своїх сюжетах не надають слово антивакцинаторам чи терористам. Звісно, є люди, які проти трансплантації органів, але тут я за здоровий глузд. Були випадки, коли ми давали протилежну думку в ефір. Якось Міністерство соціальної політики влаштувало акцію «На запчастини тільки машини». Я була вражена й вирішила зняти про це сюжет, але на противагу словам організаторів дала синхрони дівчинки, якій потрібна трансплантація легень. Коли вони говорили, що поліція постійно фіксує торгівлю органами, далі йшли слова речниці правоохоронців, яка казала, що цього року не було зафіксовано жодного випадку. Тобто аргументи тих, хто проти, розбивалися моїми фактами.

В Україні не торгують органами, їх не вирізають і не крадуть. Проте якщо лікар порушив хоча б якусь норму закону про трансплантацію — все, це називають «чорною трансплантологією». Умовно — підпис не там поставив. Наприклад, у Туреччині закон про трансплантацію дозволяє емоційне донорство. Тобто за життя людина може стати донором для свого друга чи знайомого. Наприклад, віддати йому нирку. Віддати, але не продати — це важливо. Якщо орган підходить, збирається Комісія з етики, яка заслуховує дві сторони й вирішує, чи дозволити операцію. Однак є поодинокі випадки, коли українці їдуть у Туреччину й там усе ж продають орган. Ще й за смішні гроші. Вони вводять в оману комісію й лікарі законно роблять операцію. Потім в Україні про це дізнаються правоохоронці, людину роблять постраждалою від торгівлі органами — і все, звичайні трансплантологи стають «чорними». Хоча людина сама пішла на злочин і отримала за це гроші. А потім новини вибухають: поліція розкрила справу «чорних трансплантологів»! На мою думку, здоровий глузд усе ж перейшов на бік тих, хто за трансплантацію.

 

До чого варто бути готовим, коли переходиш із журналістики у громадський сектор?

Варто усвідомлювати, що зовсім не буде вільного часу чи відпусток. Ти витрачатимеш власні гроші на розвиток своєї ідеї. Я інколи їжджу на операції за власний рахунок, зате приводжу звідти якісний ексклюзивний матеріал. Інколи я не сплю по 36 годин, бо після операції монтую сюжет. Я справді роблю максимум, щоби трансплантація в Україні розвивалася. Роблю це чесно. І для мене це головне. Історія з трансплантацією в Україні показала, що нереальне може бути цілком реальним.

 

Рекомендації, що почитати / подивитися / послухати, щоби зрозуміти трансплантологію

Я не лише знімаю телесюжети, а й пишу на цю тему. Маю блог на «Українській правді. Життя». До того ж багато новин, подій, заходів публікується на фейсбук-сторінці Всеукраїнської платформи донорства iDonor. Це моя громадська організація, яка розвиває культуру донорства. Також незабаром має вийти фільм про реалії трансплантації в Україні. Його знімають у Львові. Також радила би подивитися спецпроєкт «Вікон» під назвою «Серцева недостатність». Мені також дуже шкода, що в Україні мало соціальної реклами на тему донорства. Вірю, що її стане більше.

Фото Ірини Заславець, Нові лідери, Facebook

 

cs.detector.media
DMCA.com Protection Status